Виставка триватиме з 22 серпня до 13 вересня !!! Відкриття 24 - го серпня о 16 -й год !!!
У Віри Матковської є наступні ідеї, а саме:
1. Створення вперше в історії України музею-студії вишивки, де діяли б виставковий зал та майстерня для всіх охочих оволодіти традиційними прийомами мистецтва вишивки.
Студія буде виконувати наступні функції:
- Проведення навчань з молоддю міста відомими майстринями.
- Проведення майстер-класів світовими фахівцями української вишивки з інтелігенцією, вчителями трудового навчання та вишивальницями нашого краю.
- Проведення виставок-експозицій на спорудженому подіумі студії.
Обов'язковим атрибутом має стати постійне проведення змінних виставок-експозицій з усіх областей України.
2. Зараз Українські ринки заполонили комп'ютерні "китайські" розробки вишивок, які несуть псевдо-українську культуру. Відповідно, зникає вся сакральність та символізм, які вкладали у вишивку наші пращури, власноруч вишиваючи кожен елемент та хрестик, чи накладаючи черговий стібок на конопляну тканину. Це ще більше спонукає до навчання і виховання нашої молоді своєї традиційної етнічної культури.
3. Саме чистий Тернопільський став, музей Івана Марчука та студія Борщівської вишиванки - дозволять привернути увагу світової громадськості та дадуть змогу включити Тернопіль до Європейських та Світових туристичних маршрутів.
Віра Матковська — відома на Тернопільщині і за її межами пошановувачка вишиття, вона вже чимало років є збирачем національного вбрання. Нині її колекція складається з півтори тисячі жіночих і чоловічих вишитих сорочок, запасок, спідниць, кожушків, безрукавок… Усі ці вироби народної творчості як колишні, так і нинішні мають велику історичну цінність.
Віра Григорівна Матковська народилася у східно-подільському містечку Гайсині на Вінниччині у багатодітній сім’ї. У дитинстві на родинні свята чи урочисті події колекціонерка разом із своєю сестрою одягали вишиті мамою сорочки. Як родинну реліквію зберігає сім’я Матковських вишиту безрукавку («горсетик»), який мама придбала ще у 1950-х роках, відпочиваючи у Моршині.
Закінчивши середню школу, Віра вступила до Київського технологічного інституту. Згадує, що тоді, в 1970-х роках, серед молоді досить модно було носити якісь елементи народного одягу: сорочки, кептарики до джинсів чи спідниць. Вона сама в такому одязі ходила на лекції, до театру. Особливо “франтові” були ті, хто мав речі з “бабусиної скрині”, але таких було дуже мало. Здебільшого одягали сучасні вишиті блузки чи сорочки.
Після закінчення інституту Віра з чоловіком Анатолієм (теж подолянин з Кам’янця-Подільського) отримали скерування у Тернопільську область. По приїзді молоде подружжя потрапило на місцевий мистецький фестиваль “Золота осінь” у Борщові й, за словами Віри, “ахнули”: такого дива їм ще не доводилося бачити. Самодіяльні мистецькі колективи красувалися у традиційних костюмах: що не село – свої сорочки, ніби однакові, але такі різні! Віра сама вишивала, бо ще мама привчила її з сестрою до цього, але Тернопілля зачарувало її. “От тоді все й почалося”, – говорить вона, коли її питають, як стала колекціонером. Хоча не погоджується застосовувати цього визначення до себе: “Ну який я колекціонер. Це мій настрій, бажання, моя любов, це мій світ...”.